Чому ми бачимо в людях те, чого немає? Психологія розчарування

 

✧・゚: «Це не діамант — це просто скло» :・゚✧

Скільки разів ми захоплювались кимось, а потім:

– Та як я могла в ньому так помилитися?!

А відповідь проста:

> Бо це ти придумала в ньому щось, чого там не було.

Людина була як була — з вухами, шкарпетками в сандалях і мемами про мотивацію.

А ти побачила принца. Або богиню. Або мінімум генія.

А потім — розчарування. І драма. І пост в інстаграмі.

Але давай чесно:

> У розчаруванні частіше винен не той, хто "виявився не тим",

а той, хто вирішив, що це взагалі було щось особливе.

ПРИКЛАДИ з життя (легко впізнати себе, але нікому не кажи):

— Думала, що він розумний… бо носить окуляри й слухає «Океан Ельзи».

— Захопилась дівчиною, бо вона цитує Коельйо.

— Вважала подругу щирою, бо вона раз підвезла тебе додому.

3 короткі поради, як не потрапити в пастку власної уяви:

1. Не вигадуй людину – дивись на вчинки.

(Бо слова — це як блискучі фантики. Красиво, але пусто.)

2. Не роздавай авансів довіри тільки за усмішку.

(Серійні чарівники дуже це люблять.)

3. Перш ніж драматизувати — згадай: ти ж сама/сам зачарувався.

(А тепер час розчаруватись — і зробити висновки.)

️ > Не кричи на скло, що воно не діамант.

Це ж ти його таким побачив.

⛓️ Люди — не товари з бірками. Вивчай, досліджуй, не фантазуй.

І ще трошки до теми:

Інколи ми настільки хочемо побачити «когось особливого», що вдягаємо на себе рожеві окуляри з функцією доповненої реальності. І бачимо, як звичайний банальний тип читає Гемінґвея в метро, а нам уже здається — «доля!». Насправді він просто забув зарядити телефон.

І ще одне: зачаровуємось ми найчастіше не в людей, а у власну мрію про них. От і виходить: закохались у фантазію, розчарувались у реальності. Але реальність просто була собою — без фільтрів, без ефектів, без драм. Вона не обіцяла бути Instagram-історією.

 

 

Коментарі