✧･ﾟ: ✧ «Це не
діамант — це просто скло» ✧ :･ﾟ✧
Скільки разів ми
захоплювались кимось, а потім:
– Та як я могла в ньому так
помилитися?!
⠀А відповідь
проста:
> Бо це ти придумала в
ньому щось, чого там не було.
⠀Людина
була як була — з вухами, шкарпетками в сандалях і мемами про мотивацію.
А ти побачила принца. Або
богиню. Або мінімум генія.
А потім — розчарування. І
драма. І пост в інстаграмі.
Але давай чесно:
> У розчаруванні частіше
винен не той, хто "виявився не тим",
а той, хто вирішив, що це взагалі
було щось особливе.
ПРИКЛАДИ з життя (легко
впізнати себе, але нікому не кажи):
— Думала, що він розумний… бо
носить окуляри й слухає «Океан Ельзи».
— Захопилась дівчиною, бо
вона цитує Коельйо.
— Вважала подругу щирою, бо
вона раз підвезла тебе додому.
⠀3 короткі
поради, як не потрапити в пастку власної уяви:
1. Не вигадуй людину – дивись на вчинки.
(Бо слова — це як блискучі
фантики. Красиво, але пусто.)
2. Не роздавай авансів довіри тільки за усмішку.
(Серійні чарівники дуже це
люблять.)
3. Перш ніж драматизувати — згадай: ти ж сама/сам зачарувався.
(А тепер час розчаруватись —
і зробити висновки.)
☁️ > Не
кричи на скло, що воно не діамант.
Це ж ти його таким побачив.
⠀⛓️
Люди — не товари з бірками. Вивчай, досліджуй, не фантазуй.
І ще трошки до теми:
Інколи ми настільки хочемо
побачити «когось особливого», що вдягаємо на себе рожеві окуляри з функцією
доповненої реальності. І бачимо, як звичайний банальний тип читає Гемінґвея в
метро, а нам уже здається — «доля!». Насправді він просто забув зарядити телефон.
І ще одне: зачаровуємось ми найчастіше не в людей, а у власну
мрію про них. От і виходить: закохались у фантазію, розчарувались у реальності.
Але реальність просто була собою — без фільтрів, без ефектів, без драм. Вона не
обіцяла бути Instagram-історією.
Коментарі
Дописати коментар